Коли почуєш про смерть душі, то не подумай, що душа справді вмирає, адже вона безсмертна. Смерть душі – це гріх і вічна кара. (Св. Іван Золотоустий)
Свого часу в матеріалі «Здоровий розум у здоровому тілі» я висловив деякі міркування з приводу цікавого і глибокого у філософсько-богословському плані тексту одного з творів римського поета Ювенала, в якому йдеться про те, що не завжди в здоровому тілі буває здоровий дух. Навпаки – здоровий розум, душа повинні керувати тілом. Сьогодні, коли перед великим святом Зіслання Святого Духа ми відзначаємо так звану заупокійну суботу і на Святих Літургіях, Панахидах молимися за душі померлих наших рідних, друзів, знайомих, хочу продовжити свої роздуми над сутністю людської смерті. Спробуємо з’ясувати, чим вона є для нас і як ми повинні ставитися до цього феноменального явища, як сприймати, розуміти усе, що з волі Божої відбувається з нами. Розмірковуючи над цією важливою темою, хочу зосередити вашу увагу над ще однією фразою поета: «Бадьорого духу проси, що не знає страху перед смертю, що шанує за дар природи (читай – Бога) межу свого життя, що в змозі терпіти ускладнення, які завгодно». Певна річ, слова «бадьорого духу проси, що не знає страху перед смертю», для нас, християн, означають не що інше, як просити у Всевишнього благодаті Святого Духа, яка сповнила б нас вищою Божою мудрістю, через призму якої ми будемо сприймати будь-які закономірності людського буття. У тому числі – проблему життя і смерті. А якщо точніше – основну причину такого короткого перебування людини в земному світі.
Якщо завдяки Богові ми осягнемо цю вищу (небесну) мудрість, то, перефразовуючи слова Ювенала, ми й справді не матимемо страху перед фізичною (біологічною) смертю і вважатимемо за дар Божий межу свого життя. Лише тоді зрозуміємо, що після тілесної смерті людське життя не припиняється, а продовжується у вічності, в потойбічному світі. Що смерть нашого тіла стається з причини первородного гріха, який вчинили Адам і Єва. Однак завдяки милосердю і великій любові до людського роду Всемогутній Бог посилає на землю Свого єдинородного Сина, який рятує нас від вічної загибелі, тобто від духовної смерті. Фізична смерть є брамою, через яку ми переходимо до Господа. Згадаймо Христові слова: «У домі Мого Отця осель багато… Я іду, щоби приготувати вам місце… І що найголовніше: «Я хочу, щоби вони були там, де Я». Очевидно саме тому святий апостол Павло так спокійно і врівноважено ставився до тілесної смерті, коли говорив: «Вибранці Божі – це ті, які смерті не бояться, бо для них життя – Христос, смерть – бажання, придбання, здобуток… Для мене померти – не означає втратити тимчасове життя, а ввійти у вічність».
Звичайно, якщо ми не живемо цією вічністю вже тепер, у земному світі, то смерть для нас буде чимось страшним жахливим, великою втратою. Але якщо ми все таки зрозуміли, пережили свою приналежність до вічного життя, то смерть для нас тоді не є страшною, а повнотою життя. Це своєрідне «знімання одягу», що відбувається на короткий час, щоби отримати його в очищеному, просвітленому вигляді. До речі, давні люди, мудреці, як і святі нашої Церкви, сповнені благодаттю Святого Духа, вважали смерть благородством, оскільки вона веде нас до Бога. Вони раділи з цього приводу, адже зі смертю закінчуються терпіння, хвороби, клопоти. Ці мудрі люди були переконані, що в Потойбіччі, за тією таємничою заслоною, є життя вільне від земних тривог і незалежне від багаств, насолод і приємностей. Очевидно саме тому під час похорону співаємо, що душа померлого іде туди, де немає ні болю, ні печалі, ні зітхання, але життя безкінечне.