Чи то моя холоднокровність, чи якісь інші біологічні процеси в організмі змушують мене не любити холод. Зима – це та пора року, яка мені найменше імпонує. Але, коли близились різдвяні свята, моя нелюбов зникала. Браконьєрські походи по ялинку піднімали рівень ендорфіну в мільйон разів. До лісу я їхав верхи на санках, підімною була ножівка замотана в покривало. Зворотню дорогу ми з татом долали вже в трьох: я, тато ну і та сама ялинка, закутана в покривало. Взагалі, походи з татом мені запам'ятовувалися майже всі особливо недільні. Є в Тернополі така ковбойська ресторація, яка тепер зветься "Три Богатирі". Колись то була проста пивнушка. Потрапляючи туди тепер, серце тьохкає і відразу пригадую високі круглі столи, дим під стелею, обпльовану підлогу. Це був свого роду Камелот із своїми лицарями круглого стола. Я стояв під столиком, попиваючи сік з липкого замацаного гранчака. Тато з однодумцями мочили вуса в пиві, заїдаючи напівгнилою воблою, луска з якої щільно вкривала мене в'яленою кольчугою. Дев'яності близилися до середини. В останній рік мого відбування в дитсадку, нашу групу розформували. Мене закинули до дітей, подальша доля яких мені майже невідома. Одне знаю точно, двоє із них тепер мають, як мінімум, по три "ходки". Жилося з ними, м'яко кажучи, несолодко. Одні лупашили мене, іншим – поза вуха давав я. Той останній рік тягнувся ніби вічно. Та на щастя збільшилася моя печінка і я потрапив на денний стаціонар в лікарню. Єдиним суттєвим мінусом були процедури. Електрофарез, розпечений парафін на спину і абсолютно ніяка їжа, без жодного присмаку та запаху, підливали дьогтю до меду. Після трьох місяців лікування, як то кажуть "елєктрічєство кончілось". Доля приготувала нового добрячого пенька під сраку. Школа – і цим все сказано. Перші враження – це шок і страх. Я там нікого не знав, нікого не любив. Перші дні давалися дуже важко. Ранкові прокидання, зі слізьми і криками дорогою до школи, були неабияким стресом для мене та моїх батьків. Вже після другого уроку, мені чомусь завжди хотілося їсти, але, як каже мій колєга, "їсти не срати, можна почекати". Та на жаль тоді ще мої комунікативні здібності добряче накульгували. Соромно було запитати де знаходиться їдальня, я мовчу вже про туалет, і одного разу це ледь не зіграло зі мною в лихий жарт. На другому уроці я відчув, що мені терміново потрібно усамітнитися в тісному кабінетику під назвою виходок. Та як то кажуть, не пальцем роблений козак наш. Сили все-таки вистачило дотерпіти до четвертого уроку. Швидкості, з якою я наближався додому, міг би позаздрити ямайський спринтер Усейн Болт. Цей момент, напевне, став одним з переломних в моєму житті і дав зрозуміти, що треба щось міняти. І я поміняв свою хокейну ключку на, як виявилось, поламаний FM приймач. Зрозумівши, що я ще й трішки лох, вирішив бути більш розкутішим і менш довірливим. Схема спрацювала майже ідеально. Розуміючи, що за вікном пропливають дев'яності, я як поважаючий себе пацан, почав думати про бізнес. Перша біль-менш вдала оборутка – це продаж хрущів. В голові літали хрущо-гривні. Я вже бачив себе на Уолл Стріт. Ціна була шалена, як на той час, десять копійок за жука. На хрущовому ринку я був монополістом, через те, що найкраще в дворі лазив по деревах. Я зміг забезпечити собі фінансову незалежність на цілих вісім днів. Та криза не оминула і мене. Хрущі почали масово заполоняти вулиці і вже перестали бути дефіцитом. Мій бізнес-план дав збій і на цілих два роки відбив охоту від підприємницької діяльності. Я поринув у шкільні будні. З'являлись нові друзі, нові вороги, чи то пак недруги, і залишалося дванадцять років до літа 2009 року. *** А тим часом за Збручем відбувалась інша історія. Під Новий рік рівень гемоглобіну в моїй крові різко падав, як сніг з неба. Коли всі везли на санчатах ялинки до дому, мене ж закутаного у декілька шарів одягу, як капустину, везли до лікарні. В кабінеті дитячого педіатра витав аромат мандаринів і коньяку. Лікар, поглянувши на мене, білого як сніг, зрозумів, що щось не так. Приписав мені вживати три рази на день по чайній ложечці залізне вино. Ех, я досі пам’ятаю божественний ванільний смак того напою. Залишившись на самоті з пляшечкою, я вирішив збільшити дозу і випити все за декілька ковтків, бо Новий рік негоже зустрічати хворим, та ще й до того тверезим. Сообразити на трьох не вийшло, з колег були хіба коти, а вони не вживають. То ж довелось пити самому. Ковток за ковтком, я підвищував рівень гемоглобіну і так випив всю пляшку. Та мою п’янку зупинили, в кімнаті почав витати не тільки запах етилового спирту, а ще й паніка батьків. В годині дев’ятій вечора, 31 грудня зателефонували до лікаря: «Що робити, син випив пляшку залізного вина?». Лікар, що на той час, очевидно, вже теж був добряче напідпитку, ледь вимовив: «Та що, що покладіть вашого алкоголіка спати, проспиться та й все буде добре». Це був перший Новий рік, на який я добряче напився. Далі була школа, в яку мене відвели в п’ять років, бо дитина вже вміла не тільки пити вино, а ще й читати. Можливо, інтелект у мене був високим, а ось зріст точно ні. За декілька місяців я встиг розчаруватись в шкільній науці. Якось на перерві, задумавшись над тим, яке важке життя, я спокійно йшов в будиночок. Та раптом мене двоє старшокласників притиснули до стінки і сказали: «Малий, будь мужиком, давай здачу». Писклявим голосом я відповів: «В мене здачі немає, бо в магазин ще не ходив». Сміх пролунав на весь коридор. Скориставшись моментом, мені вдалось накивати п’ятами. Далі був бронхіт і я пропустив багато уроків. Батьки вирішили, що краще буде, якщо я піду в школу зі своїми однолітками. Отже, вже підкований, що таке здача і перше вересня, я другий раз пішов в перший клас. Саме тоді, як то кажуть, я втріскався по самі вуха в Софію, та вона мені не відповідала взаємністю і я зрозумів, що світ на ній одній клином не зійшовся, тому далі була Віка, Інна, Маша, Катя. Поки тривали мої любовні історії, навчальний рік закінчився і розпочались літні канікули. Мене малого ковбоя відправили в село до двоюрідної бабусі на дикий захід, себто на Тернопільщину. Вестерн розпочався. Одного ранку, я прокинувся раніше всіх. Одягнув капелюх діда, підтягнув штани і вийшов на своє ранчо. Ранок був прохолодним. Я вирішив нагодувати всю живність на подвір’ї, а заодно і допомогти. Та вийшло все навпаки, бо що хто їсть я не знав, то ж раціон був зміненим. Для свиней насипав сіна, для кролів натертих цукрових буряків, для корови Зорянки зерна, бо гусей в моєму розумінні годувати було не потрібно, їх виганяли на берег. Взяв прута і почав гонити всіх гусей з подвір’я. Гусак подивившись на мене зашипів, з переляку я почав тікати, наче рейнджер, якого доганяє шайка бандитів. Та гусак наздогнав мене і вхопився дзьбом за штани, прямо на сраці. По вулиці села, о шостій ранку, летів невідомий літаючий об’єкт. Попереду я, в ролі пілота, позаду – гусак, розмахуючи крилами. Та наш політ був недовгим, наче невдалий запуск ракети з космодрому Байконур. Я катапультувався і впав в калюжу. Вивалявшись добряче в багнюці, в новопреставленому образі, я вирішив постати перед бабусею, яка ще спала. Коли вона відкрила очі, то закричала і почала хреститись, бо не впізнала рідного внука. Клас змінювався за класом. Річка Збруч текла по собі своїм руслом. Наближався 2000 рік, всі очікували кінця світу, який так і не настав. Чупік і Боденчук