Перебираючи можливі варіанти того, як можна було б розпочати нашу розповідь, я довго думав і вирішив, що з уривків пам'яті збиратиму ті клаптики, які вдалося відкопати напружуючи мозкові звивини. Так от. Тільки-но розпочався далекий для мене і, напевно, для багатьох із вас 1989рік. Саюз нєрушимий семимильними кроками наближався до світла в кінці тунелю. Радянські війська виводять із Афганістану, розбирають Берлінську стіну, і на додачу до цих вагомих в історії людства подій, в першому міському пологовому будинку мого рідного Тернополя з'являюсь я. Вже із самого початку якось воно все не складалося. П'ятого березня, о двадцять першій годині тридцять сім хвилин, світ побачив мене, ну або я його. "У вас мальчік" – крикнула добряче піддата акушерка Людміла яка, напевно, ще тоді розпочала святкування всесвітнього жіночого дня. Можливо саме тієї миті своїм сорокаградусним духом вона і спромоглася прищепити мені тягу до Бахусового трунку. "Свєта запісивай єго на шестоє марта, потомучто у нас сєгодня і так пєрєбор" – сказала вона закутавши мене в пеленку і віддала тій самій Свєті. На цьому завершилось наше з нею знайомство. Тож офіційною датою мого алко-квесту можемо  вважати 6 березня 1989 року. Та, здається мені, що пиятика наодинці призводить до фізичного зубожіння і душевного занепаду. Першого квітня 1990 року я ще не міг собі уявити, що ця дата для мене означатиме не тільки якийсь там всесвітній день дурня, чи офіційний час початку цвітіння усілякої там рослинності, властивої нашому регіону, а й день появи на світ Божий мого вірного друга, поплічника, зброєносця, та що там, просто хорошої людини – Богдана. Та до нього ми повернемося трішки пізніше, а тим часом я вам розповім про тих двадцять років, котрі передували нашому знайомству. Один із найдавніших моїх спогадів – це історія з дитячою лікарнею, куди я потрапив після занять пауер-ліфтингом із диваном. В мене була грижа. Пам'ятаю свій перший наркоз, шви на пів живота, молоду медсестричку, хоча тоді для мене вона була просто медсестрою. На той час інтернет ще просто не з'явився, і на відміну від сучасних підлітків, чи як це модно називати "тінейджерів", моя уява не була настільки зіпсованою. Ех.... Поїздки до бабусі, дитсадок, дівчинка Таня, сльози, манка, запіканка, перша бійка і так далі. Цей перелік слів складав мої пострадянські, але від того аж ніяк не сірі, будні. Та дозвольте зупинитись на Тані, моїй першій любові. Вона дійсно була першою, яка змогла змусити мене віддавати їй свої іграшки, ділитись цукерками. Вона змушувала мене гратись із нею в повній собачих "батончиків" пісочниці, кришечок з під пива, чи шприців.  Тут справа навіть не в її фізичній силі, чи старшому братові, я просто влупашився в неї по самісінькі  вуха. Сьогодні мені дуже важко було б пригадати її, але гріє душу те, що можливо колись я десь зустріну її, і вона скаже мені: "Слухай-но чуваче. Я шукала тебе останніх двадцять п'ять років. Бляха муха, де ж ти був?". А я такий підтягну в носа шмарклі і скажу їй "Малишка перестань ревіти, я просто дємбельнувся з дитсадка, а потім школа, а потім я заснув і про все забув". Отака от недоісторія недо Ромео з недо Джульєтою могла б вийти у нас. Також врізались в пам'ять мені зйомки такого шедевру українського кінематографу, як "Іван та Кобила", через які я пів дня сидів вдома голодний. А причиною тому був перекритий вхід в магазин "Карпати", який завбачливо забарикадувала знімальна група і цим самим не допустила мою маму в гастроном. Ледь не залишила мене без їжі та моєї сестрички. Вся справа в тому, що я як казала моя бабця Зося, я був шибеником, а це означало, що в мене було не одне шило в дупі. Отож. Поки моя мама чекала завершення зйомок, а разом з тим розблокування входу в гастроном, я заліз в колиску своєї сестри і ледь не придушив її. Зрозуміло, робив я це ненавмисне. Не знаю, як то трапилося, чи то лихий поплутав, чи то труси були одягнуті навиворіт, але одним словом, казала мамі одна стара баба, що то треба мене везти в Колодіївку, щоби там мені яйця викачали і трохи поплювали через ліве плече і переліченими процедурами того дідька з мене якось депортували. Ну, а тим часом на Просурівській землі зачиналась паралельна історія. Усім відомо, що річка Збруч ділить дві області, Тернопільську і Хмельницьку. Та на той час ця річка ділила набагато більше, а саме – нашу майбутню дружбу з Андрієм. Я, як і він, мав народитись в березні, по знаку зодіаку рибою. Як всі нормальні діти, у дев’ять місяців. Та моя лінь і небажання щось змінювати призвели до того, що на цей світ в 10 місяців з’явився ще один впертий овен. Чесно зізнаюсь, я б сидів і далі в животі, якби не рішення лікарів робити кесарів розтин. Так 1 квітня лікарі вирішили пожартувати наді мною. Розіграш всього мого життя їм вдався. Ще не здогадуючись про існування Андрія, я на місяць старший за всіх, лежав і дивився в білу, як молоко, стелю хмельницького пологового будинку. За вікном, як згодом розповіли батьки, цвіла алича і п’янила цвітом весни. Вже тоді молоді медсестрички звертали на мене увагу. Та у своїх глибоких роздумах мені було не до них.   За вікном починали вирувати події. Розпадався Союз, змінювався курс валют. То всі були мільйонерами, а то не отримували місяцями зарплати. Змінювались президенти. "Ти – просто дитя буремних 90-х,  і цим можна все пояснити", - згодом на парі скаже викладач історії. Я ріс спокійною врівноваженою дитиною. Декілька разів падав з яблунь, вдарявся головою в газовий балон, на ту ж голову мені падав карниз. Якось перед зеленими святами, прокинувся раніше всіх. А в мене був принцип, прокинувся я, значить мають прокинутись всі в квартирі, навіть кіт Рижик. Рідна сестра ще спала, я ходив і щось бурмотів собі під ніс. Вона, наче надоїдливу муху, мене проганяла, розмахуючи руками. Та один її рух був настільки точним, що я відчув різкий біль і замовк. В той день дізнався від лікаря нове слово «грижа». В моєї мами в лікарні міста Ланівці працював знайомий хірург, який пообіцяв, що операція пройде на найвищому рівні. В нашій країні все ж відбувається через знайомства. Тому мене, у віці 9 років, посадили в синій жигуль і я з захопленням дивився на жовті поля, навіть не підозрюючи, що перший раз в житті перетнув кордон Тернопільської області. Операцію призначили на 11 серпня 1999 року. Саме в цей день в Україні мало відбутись сонячне затемнення. Помічаю, що мені з дитинства щастить на дати. Сонячне затемнення, яке я так хотів побачити, спостерігати не вдалась. Та натомість відходячи після наркозу, відкривши очі, я побачив на горизонті палати червоне обличчя хірурга, який сказав:"Ну що, малий, операція пройшла успішно, будеш жити"."Блін жити то буду, а  затемнення не побачу", - подумав я. Я довго дивився у білу стелю, відчуваючи почуття дежавю. Шви швидко загоювались, серпень плавно перетікав в осінь. На екрані мого тамагочі помирав дракон і злітав у небо. Медсестрички щиро посміхались. Я ще не здогадувався про існування Андрія, як і він про моє.  Ми вже двоє були пошрамовані від скальпелів хірургів і знали, що таке грижа. Та нашу дружбу розділяв географічний шрам – це річка Збруч.