Цього року видалась можливість побувати мені на таборі "Лідер", котрий проводився молодіжною організацією ФРІ в селі Лазещина Закарпатськї області. Мене запросили друзі і я знала що 16 липня у їх організації заведено сходити на найвищу точку України. З перших днів табору зробила для себе висновок, що зібрались там дуже різні і цікаві люди, графік днів яких на таборі був заповнений тренінгами, заняттями і ще купою корисних речей.

Відчула, що вставання в 7 ранку з руханками і ранковим бігом занадто незвичні для мене, щоб отак відразу тішити себе такими дрібницями. Тому не відпочивши з дороги , недосипаючи декілька днів я знала шо наступного ранку ми стаємо в 5 і сходимо дружно на Говерлу. Вночі ми лягли в 3, бо ватра, співи, спілкування... 2 години сну - явно не додали сили для такого мого подвигу. Коли нас почали будити вже звичною: "Вставай мила моя вставай", я зовсім не думала що зможу таки піднятись. Моєю мотивацією було уявлянням всіх тих купу людей, котрі мене будуть далі питатись при нагоді: "А вже була на Говерлі?" і моя відповідь: "Ні". І людисьок збоку було багато кльовецьких з якими хотілось йти і йти. Підніматись мені було дуже важко, відчувала себе таким здохляком, що просто капець. Згодом я вже взнала, що цей підйом був найекстримальніший, адже ми маємо бути не слабаки, а лідери). Спочатку ще задихуєшся, відчуваєш, як з тебе тече літрами піт, а потім просто загартовуєшся і йдеш. Десь після 2 годин підйому я вперше озирнулась і побачила неймовірні краєвиди. По дорозі нам стрічались коні, чорниці, котрих ми обілись аж до почорніння губ і язиків, мухомори, такі як в радянських казках велетенські із крапками. Десь вже біля самої вершини ми знайшли прірву і камінь біля неї. Мій друг ліг животом на камінь, розпустив руки в обидві сторони і відчував себе птахом. Вітер був неймовірним, тіло просто зносило, потім ділився відчуттями, що колись літав на дельтаплані то відчуття подібні. Якась дівчинка з наших казала, що під час перебування на вершинах емоції настільки розпирать, що не можеш адеквано оцінити свої стани і відчуття. Для себе ж можу сказати, що варто підніматись в гори вже заради того відчуття беззвучності, коли ти сам один і безодня. Звідти з вершини все здається не настільки тотальним і великим. Все близьке і безмежне...